ВЕРЕСЕНЬ. Осінній час сім погод придбав для нас. (В.Скуратівький «Місяцелік»).
Вересневий час — сім погод у нас
У кожного місяця є свої «іменні» дні. З ними пов’язані ті чи ті конкретні реалії або події. Для першого осіннього місяця найвизначнішим, очевидно, є день Семена. До 14 вересня селяни поспішали повністю обсіятись озиминою. «Хто не посіяв до Семена,— мовить прислів’я,— в того життя буде злиденне». З цього дня, власне, починає свій відлік і так зване «молоде» бабине літо, яке триває до 21 вересня.
З Семеновим днем пов’язаний також обряд «женити комина» або «запалювати посвіт». Оскільки про це піде мова в окремому розділі, то я не зупинятимуся детально, лише наголошу, що слово «посвіт» походить од досвітків чи посвітків — молодіжних зібрань, котрі починалися від Семенового дня. Відтак вересень започатковує не тільки осінь, але й сукупну обрядову систему громадського дозвілля й відпочинку.
Назва першого місяця осені пов’язана з вересом — рослиною, вельми поширеною на всьому ареалі Полісся. Цей вічнозелений кущ квітує з серпня і до кінця жовтня. Але найпишніше рожево-бузкове суцвіття вкриває соснові бори, торф’яники та піщані пагорби саме у вересні. Верес, як і липові гаї, є вельми цінним медоносом. Щоправда, в наших краях вересовий мед не в особливій пошані за його гіркуватим присмак. Проте в інших народів, зокрема французів, солодкий продукт, зібранші з вересу, вважається справжнім делікатесом.
Отже, на думку філологів, назва початкового місяця осені безпосередньо пов’язана з буйним цвітінням вересу. Це ж спостерігаємо і в інших слов’янських народів: у білорусів — «верасєнь», натяків — «вжесєнь»; в перекладі з литовської мови вересень означає «місяць вересу», в латиській — «місяць цвітіння вересу».
Сучасна назва вересня в нашому календарі закріпилася відносно недавно — на початку нинішнього століття. До цього в кожному регіоні були свої «домашні» на- і клички. В давньоруській мові зустрічаємо «офіційну» назву «руєн», а по-народному — «ревун». Подібні терміни і дотепер збереглися в сербів («руян») та чехів — «рієн» (щоправда, останній стосується жовтня).
Паралельно з «руєном» уживалася й інша назва — «зарев». Ті й ті наклички, за твердженням мовознавців, походять од жовтого кольору (саме о цій порі починає жовтіти листя) та «руєніем» оленів і лосів, котрі влаштовували шлюбні герці.
Книжна мова періоду Київської Русі фіксує також назву «варєснець». Дехто вважає, що його походження пов’язане з першими паморозками, які характерні для вересня. Одначе це твердження малоймовірне. Вочевидь у даному випадку мова йде також про верес.
На західноукраїнських землях відомі назви «маїк» (починають «маятися», тобто зеленіти ранні сходи озимини) і «сівень»—пора масового висівання збіжжя. Крім народних календарів XIX століття, це підтверджує і «Малорусько-німецький словар» Є. Желехівського (1886 рік). Яків Головацький з цього приводу писав: «Маїк від того, що декотрі зела цвітуть, часом і деревина також; а від сівби — що ся озимина засіває, називають сівень… Зовут також сей, місяць «бабське літо» для того, що баби свої роботи порают, коноплі отіпают, полотна добілюют, дещо в городах порают і пр.».
Назву вересня — «бабське (бабине) літо» — мені пощастило зафіксувати, в розмовній мові на північно-західному Поліссі. Натомість український філолог І. Верхратський у розвідці «Знадоби до словаря южно-руського» подає ще одну назву вересня — «покрійний». На думку вченого, вона походить од свята Покрови, котре випадає на І жовтня за старим стилем. Під цю пору земля вже покривається листям. Адже з вересня, як мовиться в прислів’ї, листя на дереві не тримається.
Проте переважна більшість європейських мов послуговуються латинською на- звою «септембр», що означає «сьомий». У Давньому Римі він і справді був сьомим. Адже річне літочислення починалося з березня. Прийнявши новий, так званий григоріанський календар, в якому новоріччя було перенесене на січень, місяценазву залишили старою, себто юліанською.
Із середини вересня відлітають у вирій птахи. Наші пращури, побачивши в небі ключ журавлів, приказували: «Із чужої сторононьки повертайтесь додомоньку!» При цьому годилося загорнути в хустину грудочку землі й тримати її до весни. Помітивши перший журавлиний ключ, що повертався з вирію, ту грудочку одразу закопували в полі чи городі. Це означало, що весна буде щедрою і буйною.
Своєрідно святкували у давнину і Здвиження, котре припадає на 28 вересня. В цей день люди намагалися не ходити до лісу, бо начебто «о цій порі збираються в гурти вужі, гадюки, ящірки та інше гаддя». На своїх збіговиськах вони радяться, як і де перезимувати. Легенда застерігає: якщо в цей час натрапити на таке кубло, то змії можуть покусати.
Крім того, на Здвиження вужі виносять присуд тим, хто порушив їхню обітницю— вкусив людину. Таких кривдників благородні плазуни начебто виганяють зі свого товариства, і вони мусять самотою блукати лісами. Тому, хто після Здвиження зустріне блудника, а серед них неодмінно має бути і «король із золотою короною», може усміхнутися вдача. Для цього потрібно розіслати на землі хустину чи фартух. Переповзаючи через нього, король залишає золотий талісман…
Ця поетична оповідка цікава тим, що власне після Здвиження плазуни лаштуються на зимову сплячку. Отже, зустріти в лісі вужа, котрого в народі особливо шанували, практично неможливо. Очевидно, аби не заважати лісовим мешканцям спокійно влаштовувати перезимок, і створено таку застережливу легенду.
Після Семена вже дозволялося йти у свати. Проте справляти весілля починали лише через місяць — від Покрови. Цей період у народі називали «весільним переджнив’ям». Тому вересень вважається щедрим не тільки на врожай,— він уже готував багатий стіл для весільних обрядів у пожовтневу пору.