Світлиця

Одвічно так велося: життя хлібороба, його статки й добробут залежали від урожаю. Якщо щедрилася нива, то в родині була злагода й дзвеніла пісня, а коли випадав «морний рік» — сім’ю обсідали злигодні й безпросвітки.’Від того й увійшло в повсякденний обіг крилате: «Як вродиться жито, то будемо жити»; а якщо хотіли побажати одне одному найщедрішого напуття, то неодмінно приповідковували: «Щоб вам жито родило!»

У цих мудрих народних пприслів’ях-побажаннях закладено не тільки поетичний світогляд, але й глибинні пласти побутового співжиття, одвічний його колообіг. Справді-бо, ввесь хліборобський агрокалендар просякнутий поетичними звертаннями до годувальниці-ниви, сивих воликів, золотого плужечка, ваговитого колосся, зерноповних засіків. У переважній більшості пісенних та словесних текстів, присвячених хліборобському ремеслу, тема праці посідає уосібне місце. Особливо це стосується зажинків та обжинків.

І це природно, адже вінцем усіх трудів були жнива. Один жнив’яний день, казали селяни, цілий рік годує. Тому до цієї благодатної пори готувалися заздалегідь,

щоб увінчати її обжинковим вінком. Про це йдеться в одній із жниварських пісень:

Кат о віночка, коло,

Дожнемо жито скоро Із спором-спорицею —

Житечко з пшеницею.

А вже жито дожали,

У віночок в’язали.

Тематично жнива ділилися на три узгоджені між собою частини — зажинки, власне жнива й обжинки. Український жниварський обряд,— а на це звертали увагу вітчизняні та зарубіжні дослідники,— позначений особливою поетичністю, багатством сюжетів, які посідають провідне місце в слов’янському світі. Німецький письменник Я. Глац, який свого часу побував в Україні, з цього приводу писав: «Надзвичайна любов до співу — головна й прекрасна риса слов’ян. Радісно бувати в полі під час жнив. Рідко зустрінеш мовчазну слов’янську жінку, яка б не щебетала або не співала…»

Починалися зажинки на Прокопа. Крім того, вони мали збігатися з повним місяцем і гак званими «легкими», тобто жіночими днями — середою, п’ятницею чи суботою. На думку літніх людей, «чоловічі дні є важкими, а тому зажинок, як й іншу важливу роботу, не починають».

Відтак господиня, зодягтись у білий святковий одяг, знімала з одвірка переплетеного торішнім перевеслом серпа і, поклавши його в кошик, де вже лежали в хустині буханець хліба та дрібок солі, виходила в пате. На межі лану зупинялася і, вклонившись ниві, казала:

—Господи Боже, поможи легенько, добренько, щоб вижати хутенько!

Чи:

—Дай, Боже, час добрий і пору в доброму здоров’ї пожать та й на той рік дождать!

Якщо зажинки робили толокою, то женчики заспівували:

Ой зажинки, господарю, зажинки.

Готуй, готуй, господарю, серпики.(2)

А в нашого господаря сивий кінь,

Об’їжджає усю нивку, як сокіл.(2)

А він свої кіпочки рахує,

А він своїм женчикам дякує.(2)

—Ой дякую, женчики, за жнива,

Моя нива вам рученьки втомила.(2)

Не так нива, не так нива, як гони.

Та все тії широкії загони.(2)

—Ой ти казав, господаре, що ми спали,

А ми тобі усю нивку вижали.(2)

Ой вижали нивоньку, вижали,

Ой щоб же ми на другий рік діждали.(2)

Перший зажинок робивсь у такий спосіб. Трьома захватами лівої руки стинали одну жменю, а потім другу. Зжаті стебла клали навхрест, і вони мали лежати до закінчення жнив. У деяких селах першу жменю відносили в комору, де вона стояла до Нового року. Напередодні Різдва її вносили до світлиці, щоб «поворожити на багатий врожай». Позаяк зажинок зроблено, то вважалось, що жнива розпочалися. Щоб легше працювалося, женчики скрашували роботу піснями:

За горою, за крутою Росте жито з лободою.

Там дівчина жито жала,

В правій руці серп держала.

В правій руці серп держала,

А лівою підбирала.

А лівою підбирала,

Назад себе жменьки клала.

Ой граю, граю канарею,

Назад себе жменьки клала.

Назад себе жменьки клала,

Вернулась — позбирала.

Вернулась — позбирала.

Да в снопочки пов’язала.

Да в снопочки пов’язала,

Да в к і почни поскладала.

Ой граю, граю канарею,

Да в снопочки поскладала.

Ой!

Вижате за день збіжжя пов’язували в снопки. Перший сніп — так звані «колядка», «воєвода», «зажинок» — мав неабияке ритуальне значення: якщо в родині була дівчина на виданні, то з «воєводи» випікали коровай на весілля і прикрашали його колосками, а коли в цьому не було потреби, перший снім ставили на покуть, де він зберігався до початку осінньої сівби; з розім’ятих колосочків робили перший засів.

Снопи в’язали, як правило, перевеслами. При цьому дотримувалися непорушної традиції — для озимих (жита й пшениці) перевесла крутили зі свіжовижатих стебел: дві жменьки, склавши при колоссі, скручували «в зашморг». Вузол мав бути зроблений так, щоб колоски не м’ялися. Перевесла на снопах скручували за допомогою дерев’яної цурки. Для яровини (ячменю, гречки, проса) перевесла крутили лише з торішніх кулів напередодні зажинків.

Вив’ялені снопи невдовзі складали в «бабки» (10 снопів), п’ятнадцятки, полукіпки (ЗО снопів) та копи. Кожна з цих форм мала свою особливість. Скажімо, «бабку» формували так: сім снопів ставили гузирями долі, а з трьох робили «дашок». П’ятнадцятий й півкіпки складали з перехресних снопів колоссям всередину; в п’ятнадцятках останній сніп правив за «шапку», стебла якого зусібіч прикривали «стайку». На иівкіпці верхній сніп надламували, щоб у такий спосіб вода легко стікала на обочину.

Після завершення жнив робили обжинковий вінок. З його виготовленням пов’язано чимало обрядових пісень, зокрема й така:

Наш пан молоденький,

Під ним коник вороненький.

По полю проїжджає.

Женчиків- виглядає.

— Чи не йдуть мої женці.

Чи не несуть вінка в руці?

Аж ідуть женці з лану.

Несуть віночок пану.

Обрядовий вінок плели із зібраних на стерні колосків або ж з останнього обжинку. Кожна господиня намагалася зробити його особливо гарним і багатопишним. До основного пучечка прив’язували ще чотири, але менших. Затим кожну частинку обкручували стеблами, а знизу робили спільну трилапку. Жниварський вінець мав стояти па покуті протягом року.

Коли ж збіжжя вижато і лан зарябів «стайками», на кінці ниви неодмінно мала з’явитися «спасова борода» як символ закінчення жнив. Кілька незжатих стебел обв’язували червоною стрічкою й прикрашали квітами. Поміж стеблами розпушували кінчиком серпа землю і засівали її зерном із трьох колосків. Верхівку житостою надламували і біля неї залишали окраєць хліба та дрібок солі. «Борода» стояла доти, доки господарі не обсіялися озиминою. Щаслива від того, що жнива нарешті скінчилися, господиня наспівувала:

А я в полі жито жала,

За день три копи нажала.

Одного до обіду.

Другого до полудня,

Третього до вечора —

Сонця не бачила.

Чоловіче, Прокопчику,

Приїжджай по копочку.

Чоловік недочуває —

Три пари запрягає.

—А я думав, то три кони,

Аж то тілько три снопи…

Такі обрядодії відбувалися переважно в індивідуальних господарствах. Якщо косовиця зернових вимагала додаткових робочих рук, то організовували толоку. На неї запрошували сусідів і родичів. Жодна колективна праця не обходилася без цікавих дійств та пісень. Уранці до господаря, який скликав толоку, сходилися женчики. Перший зажинок робила найвправніша («легка на руку») жінка. А там, де гурт, то й пісня співалася. Виконували лише мелодії із жниварського циклу — так звані петрівчанські пісні (петрівочки).|

Зійшла зоря вечірняя,

А ніченька темна,  Питається козак у дівки:

—Чи будеш ти певна?

—Не буду я, козаченьку.

Тебе сподіїечати *,

Бо я буду цю ніченьку В степу жито жати.

Скільки жита я не жала.

Снопів не в’язала.

Скільки хлопців не любила —

Правди не казала.

Бо тоді я снопи зв’яжу,

Як люди спать ляжуть,

Отоді я правду скарку,

Як рученьки зв’яжуть!

По закінченні жнив женчики плели вінок, одягали його на голову дівчини і з піснями йшли до господаря. Хазяїн урочисто зустрічав трударів, і вони під супровід пісень ушановували його вінком, бажаючи повних засіків зерна, а толоківцям — почастуватися ситною вечерею:

Ой обжинки, хазяїну, обжинки,

Позжинали рученьки й ноженьки.

Ой ми свої рученьки обжали,

Доки твоє житечко дожали.

Ой уже ми житечко дожали,

Суди, Боже, щоб на той год дождали.

Ой одчиняй, хазяїну, ворота.

Бо вже їде з поленька робота Сплести тобі віночка із злота.

₍Ой не з злота, ой не з злота, а з жита —

Щоб була нам горілочка налита!

Ой не з жита, ой не з жига — із волошки.

Ой дай же нам горілочки хоч трошки!

Сподпечати (діалектне) — вводити в оману, спокушати.

Жниварські толоки, як це підтверджують літні інформатори та фольклорно- етнографічні джерела,— явище традиційне, поширене на всій території України. Ця колективна, добровільна і неоплачувана форма — господар лише зобов’язувався ситно частувати людей — утверджувала високі риси колективізму, взаємодопомоги і безкорисливості серед простого народу. Так виконували й інші нагальні роботи, котрі вимагали чимало робочих рук,— будівництво осель, доріг, копання криниць, збирання сіна тощо. Багатьом сучасникам обряд толоки, з огляду на поширену корисливість та надмірний практицизм, нині важко оцінити в усій її реальності. Але така форма була вельми поширеною. Завдяки їй наш народ значною мірою зумів вижити в тяжкі часи ворожих лихоліть.

Наведений вище опис жниварських толок найпоширеніший. Щоправда, в деяких регіонах були свої різновиди. На Полтавщині починали зажинки лише з озимої пшениці. Женчики напередодні обряду йшли гуртом через село. Ватагу супроводжував найвправніший косар, який постуками в косу оповіщав односельців про початок жнив. Решта ж співала петрівчанських пісень, виголошувала поетичні Примовляння з інсценізуванням окремих обрядових дійств. Господиня толоки готувала для женчиків обрядову страву — пшоняну кашу, а по-місцевому «степову». Закінчивши косовицю, учасники толоки качалися по стерні, примовляючи: «Нивко, нивко, верни мою силку, що я затратила». Натомість на межі поля, крім «спасової бороди», залишали десять стеблин живостою, так зване «кубельце для птах».

Обряд жниварських толок, здається, навічно одійшов у історію. Хіба що в деяких індивідуальних господарствах вони ще практикуються. Тож сучасним обрядотворцям, які довгий час нівелювали національне духовне надбання, вже годилося б повернутись до першоджерел — організувати колективні толоки, адже переважна більшість народних жниварських сюжетів позначена глибоким поетичним світобаченням, шаною до найсвятішого — хліба, возвеличенням нелегкої, але благородної праці жниварів. Ми вельми завинили перед своєю історією, коли свідомо відрікались од мудрого досвіду своїх пращурів. Тільки працьовита й поетична душа могла витворити отакі шедеври:

Наш вінок не з болота.

Наш вінок не з болота.

Но з самого золота.

Наш вінок не з мітлиці,

Наш вінок не з мітлиці,

Но з ярої пшениці.

Вінок як символ довершеної праці постійно супроводжує цикл жниварських пісень, є його лейтмотивом:

Ой котився віночок по полю

Да й просився до господаря в комору:

— Пусти мене, господарю, в комору,

Нехай я в коморі відпочину.

Нехай я в коморі відпочину,

То я піду на зиму на ниву.

Як ти мене, господарю, ізбережеш,

То багатії урожаї ізбереш,

Із одного мого колосочка

Та й виросте житечка повна бочка.

Ой до конца, женчики, до конца Та й підемо додомоньку за сонца!

Через століття пробивалося до нас чисте джерело жниварської поезії. Воно й зараз погамовує наші душі. Адже за всіх часів жнива були й залишаться найбільшою святістю, нашим добробутом, означеним не тільки матеріальними статками, але й духовною потребою, бо хліб, як мовить прислів’я,— всьому голова. Не випадково завершальним акордом обжинкового циклу була саме ця возвеличанка:

Ой вип’ємо, родино,

Щоб нам жито родило,

І житечко, і овес,

Щоб зібрався рід увесь,

І пшениця, і ячмінь,

Щоб нам жити смачній!

Тож нехай завше оклично звучать взаємні побажання: щоб нам жито родило і повнозерно котився до нашої спільної комори колосистий віночок із поля!