Світлиця

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ

Робота над текстом та подальшим його озвученням буде ефективною, якщо ми будемо знати й розуміти: як правильно прочитати текст; для чого необхідне виразне читання твору.

Виразне читання — це мистецтво відтворення в живому слові думок, почуттів, настроїв, переживань, якими насичено художній твір. У процесі такого читання виявляється особисте ставлення виконавця до виконуваного ним твору, відчувається його виконавський намір, який виливається в діяння словом (словодію).

Засоби виразного читання

• техніка читання;
• логічний наголос;
• паузи;
• сприйняття-розуміння;
• бачення і реакція;
• ставлення читця до твору;
• мета читання й інтонація;
• зв’язок з аудиторією.

Отже, щоб правильно прочитати текст, треба розуміти зміст прочитаного. За допомогою темпу, тембру, гучності читання необхідно вміти показати особливості змісту і стилю тексту, розкрити авторський задум. Читати слід з достатньою швидкістю — 90 — 140 слів за хвилину, плавно, з гарною дикцією, відповідно до орфоепічних та інтонаційних норм, логічним наголошуванням слів, правильною розстановкою пауз тощо.

Виразне читання тексту допомагає глибше зрозуміти зміст твору, його красу, відчути образність художнього слова.

Важливою умовою виразного читання є дотримання правил орфоепії. Необхідно пам’ятати, що в українській мові літери в основному відповідають звукам. Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно. Ненаголошений голосний о також вимовляється чітко, без найменшого відтінку «акання». Тільки в деяких словах він наближається до звука у. Наприклад: кожух [к о^у ж у х], голубка [г о^у л у б^пк а]. Але ненаголошені голосні е та и у вимові звучать майже однаково, тому їх написання в сумнівних випадках перевіряємо за допомогою правил українського правопису.

Б українській мові є певні особливості у вимові й написанні приголосних. Так, приголосний в ніколи не уподібнюється до глухого ф. У деяких випадках він наближається до голосного у: кров [к р о в^у], лавка [л а в^у к а]. Дзвінкі приголосні ніколи не оглушуються. Винятки становлять звуки г і з. Звук г, якщо він стоїть перед наступним глухим, вимовляється як х: легко [л е г^хк о], вогко [в о г^хк о]. Звук з у префіксах, якщо він стоїть перед наступним глухим, іноді наближається до с: розкусити [р о з^ск у с и т и], безпека [б е з^с п е к а]. Попередній глухий звук набуває дзвінкості, якщо за ним іде наступний дзвінкий: боротьба [б о р о т^д б а], вокзал [в о к^г з а л]. Літера щ в українській мові завжди вимовляється твердо й передає два звуки [ш ч].

Особливістю українського мовлення, що відрізняє його від російського, є переміщення наголосу в іменниках першої відміни у множині на закінчення. Наприклад: книжка — книжки, вітер — вітри. У формах однини наголос переважно постійний; у формах множини він переноситься з основи на закінчення. У дієсловах типу нести, везти кінцевий склад наголошений. Віддієслівні іменники середнього роду на -ання наголошуються на тому ж складі, що і в інфінітиві: читати — читання, питати — питання. У числівниках одинадцять, чотирнадцять, на відміну від російської мови, наголошується склад -на-. Але у знахідному відмінку наголос падає на закінчення -ох: одинадцятьох, чотирнадцятьох.

Важливою ознакою речення є інтонація (повідомлення, питання, захоплення тощо). Складовими частинами інтонації є висота тону, сила, темп і тембр голосу, паузи. Розповідні речення характеризуються підвищенням голосу, тону на початку і зниженням його наприкінці речення. У питальному реченні тон підвищується на слові, у якому міститься зміст питання. Спонукальні речення містять у собі наказ, вимогу, заклик, побажання, пораду, прохання тощо і вимовляються з розповідною або окличною інтонацією.

Найбільш важливе в повідомленні слово може виділятися в реченні не тільки завдяки порядку слів, а й посиленням голосу — логічним наголосом. Логічний наголос (виділення слова голосом) є одним із важливих засобів виразності усного мовлення.

Оцінювання читання вголос здійснюється індивідуально.

Виразно прочитайте уривок з оповідання «Шпаргалка». Спробуйте передати почуття героя; відчай, несподівану радість, нервовий поспіх під час списування, сумніви щодо написаного, напружене очікування результату тощо.           Записати відео-  або аудіозапис виразного читання і надіслати  на вайбер (!!!!!!!!!!!!!!)

Перед виконанням завдання ознайомтесь із критеріями оцінювання!
https://www.divomova.in.ua/?p=3097 

 

ШПАРГАЛКА

Наш учитель історії в кінці кожного семестру влаштовував щось на зразок письмових екзаменів. Точно ми ніколи не знали, в який саме день це може статися.

Одного разу заходить Олександр Володимирович (так звали нашого історика) і повідомляє, що сьогодні письмова робота про Ганнібала. Мені стало якось не по собі. Про карфагенського героя в мене було дуже невиразне уявлення, тому що Пунічні війни вивчали без мене, під час моєї хвороби.

Мене охопив відчай. І раптом — радість! Зібганий клаптик паперу вдарився об мою потилицю. Якийсь співчутливий друг кинув у мій бік рятівну шпаргалку. Схоплюю її. Розгортаю. Аркушик з двох боків густо списаний дрібним почерком. Не зовсім розумію, де початок, де кінець,— та що там! Ніколи розбиратися й вникати у зміст. Швидше за роботу. В очах мерехтить — нічого не розбираю, що пишу, про що пишу. Тільки б встигнути своєчасно здати вчителеві.

Дзвінок. Черговий вихоплює у мене з-під самого носа зошит, якась фраза застигла на півслові… «Е, нехай,— думаю,— біс із ним: як-не як, а цілих дві сторінки — це теж що-небудь значить».

Перерва. Хлопці збираються групами і починають ділитися між собою результатами роботи. Виявляється, що дехто помилково вказав дату битви під Каннами. Замість 216 року написав 218. Прислухаючись до розмови, я раптом пригадав, що в моїй роботі не було взагалі ніяких дат. Це мене трохи занепокоїло.

А тим часом у моїй пам’яті мимоволі почали випливати окремі слова і фрази, їх зв’язок з Ганнібалом видався мені досить-таки дивним. Чому, наприклад, я згадав про його розмір? Та ще й який розмір — від десяти до двадцяти метрів!..

Обережно починаю випитувати у своїх товаришів, чи не знає хто, який на зріст Ганнібал. Знизують плечима: нікому й на думку не спало писати про такі речі. І тут мені пригадалось, що я вказав і вагу легендарною полководця. Та ще яку вагу — в тоннах! Боже мій, Боже, що я написав!

Наближався день повернення наших робіт. Коли, нарешті, прийшом Олександр Володимирович з величезною різнокольоровою купою зошитів, я жадібно уп’явся в нього очима і з нетерпінням почав чекати, що буде далі. І тут, наче навмисне, учитель викликає то одного, то другого, то третього, тільки не мене. А купа все зменшується й зменшується. Ось уже залишається тільки три зошити, потім два… Дивлюсь, мій лежить останній. Тим часом Олександр Володимирович викликає свого улюбленого учня Бориса Крашанку, передає йому мій зошит і просить зачитати вголос.