Світлиця

— Найбільшим коханням письменниці був Осип Маковей, — вважає онук Ольги Юліанівни Олег Панчук. — Він був одним із перших редакторів і критиків її творів. За фахом учитель. Маковей був на три роки молодший від Кобилянської. Вони покохали одне одного з першого погляду. Залишилися її листи до нього. Цей архів зберігається у Львові. «У нас споріднені душі. Ми обоє письменники. Я б могла тобі допомагати. Корегувати твої праці. Ти пишеш, що утримуєш свою матір і тому не зможеш утримувати ще й мене. Я заробляю на життя своїм пером», — писала вона йому в одному з листів. Після їх розриву його кореспонденцію до себе вона спалила.           Деякий час Кобилянська і Маковей навіть жили разом. Та мабуть він її по справжньому не любив, а захоплювався лише як письменницею. У 1903 році виїхав з Чернівців, одружився, але не був щасливим у шлюбі і 1925 року помер. А Кобилянська так і не вийшла заміж. Єдина розрада в особистому житті — прийомна донька Галина-Олена (по чоловікові Панчук). Вона одночасно була і її племінницею.
— Моя мати жила з О. Кобилянською з п’ятирічного віку, — розповідає Олег Ельпідефорович Панчук. — Її батько — брат письменниці Олександр — був адвокатом. А мати, австрійка, покинула дитину і поїхала до Відня. Усе своє життя моя мама обожнювала Ольгу Юліанівну і називала її матусею. Саме вона доглядала письменницю до останнього подиху. Моя мати закінчила педучилище, але за фахом не працювала, бо на той час українцям було важко влаштуватися, і працювала медичною сестрою в рентгенологічній лабораторії. З моїм батьком Ельпідефором (вдома його звали Іллею) вона познайомилася на вечірці в Українському народному домі в Чернівцях. Батько народився в селянській родині, де, окрім нього, було восьмеро дітей. Але був кмітливим і єдиний отримав вищу освіту. Татко служив на фронті Першу світову війну. Два роки відсидів у концтаборі. Коли вийшов, то закінчив
історичний факультет Чернівецького університету. Працював там бібліотекарем, а згодом став першим директором Літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської. В 1926 році народився мій брат Ігор, а в 1932 — я.
МОРЕ В ПЛЯШЦІ
У музеї письменниці дві кімнати залишилися такими, якими були за часів Ольги Юліанівни. Це кабінет і спальня. У кабінеті стіни зовсім білі, бо вона говорила, що так їй вільно і просторо для творчості. На письмовому столі стоїть оригінальна чорнильниця у вигляді венеціанського човника. І лише одна річ дивує: пляшка, яка знаходиться там з початку 20 років. Це презент румунської художниці Л. Прунку — морська вода. Справа в тому, що Кобилянська ніколи не була на морі і, дивлячись на цю пляшку, в двох нарисах описала море. На стіні в рамці під склом — засушений букетик едельвейсів — її улюблених квітів, які вона назбирала ще у Кімполунзі. В музеї зберігається портрет письменниці, написаний Августою Кохановською. Вона зображена на фоні гір, які присутні майже в усіх її творах. У 1927 році, коли відзначали 40-річчя літературної діяльності письменниці, львівська громада
подарувала Ользі Юліанівні лавровий вінок, зроблений iз срібла. Серед її улюблених речей у шафі стоїть кварта, привезена з Києво- Печерської лаври, якій уже 101 рік; камінь
з могили Шевченка; люлька батька і… щипчики для вищипування брів.

— В 40 років письменниця зазнала апоплексичного удару, що призвело до часткового паралічу, — розповідає О. Панчук. — За її життя їх було три — ще у 20-ті і 30-ті роки. Тому самостійно Ольга Юліанівна не могла ходити. А останніми роками — навіть сісти в крісло. У нас склалася традиція кожного вечора заходити до бабусі і розповідати про свої справи. Вона уважно слухала, частувала нас із братом цукерками. А ще — бабця запам’яталася своїм запальним характером і любов’ю до кінематографу.
Будинок, у якому ми жили, спочатку належав старшому брату Кобилянської Максиміліану. Він єдиний у родині був москофілом. За часів Першої світової війни російське військо тричі окуповувало Чернівці. Нова влада Макса призначала бургомістром. А коли австріяки повернулися, то йому довелося тікати і виїхати до Одеси. Тому довгий час будинок здавали різним людям. Ольга Юліанівна написала братові листа і запропонувала купити його в нього. Цією справою займалося Міністерство закордонних справ, бо на той час ми жили у різних країнах. Уже через багато років до нас приїздив онук Макса Борис Балицький, який розповів, що за виручені гроші сім’я пережила голодомор, купивши мішок муки, тобто «проїли будинок».
Так сталося, що родина Кобилянських не плодовита нащадками. У Ольги, Євгенії, Степана і Володимира дітей не було. Максиміліан мав дітей і онуків, але вони всі померли. Юліан разом з родиною після Першої світової війни виїхав до Відня. У 1966 році його єдиний син помер. У Олександра була донька Галина — моя мати. В неї — двоє синів: Ігор і я.
Ігоря Ельпідефоровича вже немає на цьому світі. Тому і залишилася молодша гілка Панчуків. У Олега Ельпідефоровича — дві доньки. Старша Ольга, як і він, хімік за освітою. Захистила дисертацію. Кілька років тому, коли науковці стали непотрібні в Україні, поїхала за запрошенням друзів родини у Францію. Там змінила фах і зараз працює в одній з фірм по організації туризму між нашими країнами, а також веде французький осередок газети «Українське слово». Молодша — Наталя, закінчила Чернівецький університет, за фахом перекладач. Брала участь в упорядженні щоденників письменниці. Її чоловік — адвокат. У них п’ятирічний син — Ігор, усі мешкають у Чернівцях. До речі, їх будинок буквально в кількох хвилинах ходу від Літературно-меморіального музею і доволі часто Олег Ельпідефорович, у вільний від лекцій час, проводить екскурсії.
Незвичайна історія
Гарно вихована, зі шляхетними манерами, що успадкувала від мами та бабці, вона була гордовитою і рано почала перейматися жіночими питаннями. Рух емансипації саме тоді в Європі ставав модним. Ольга часто з цього приводу сперечалася з чоловіками, але не знаходила підтримки, і це дуже дратувало. Одного дня вона взялася за перо. Перші її літературні твори “Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини”, “Воля чи доля?” написані й опубліковані німецькою. Але молодість брала своє. Подруги одна за одною виходять заміж. Її хочуть посватати за Михайла Павлика. Зося висилає його фотографію. Познайомившись із Павликом, занотовує: “Я б ніколи не вийшла за нього заміж”. Наприкінці 1891 р. родина
перебирається до Чернівців. У маленькому Відні, як досі його називають, відкривається широкий світ, багатий для спілкування і творчої праці.
У цей час вона знайомиться з Осипом Маковеєм, учителем за фахом, який був редактором газети “Буковина”. Це він написав про неї першу критичну статтю: “Авторка чи не найбільш талановита з усіх наших галицьких і буковинських авторок”. Він став її першим літературним редактором. У газетах “Буковина” і “Неділя” опублікував Ольжині п’ять творів. О. Кобилянська першою в українській літературі звернулася до буковинських жінок з інтелігентного середовища. Це спонукало О. Маковея до своєрідної відповіді — “Емансипація мужчин”, де закликав: “Як емансипація, то емансипуймося всі!”.
Через рік після їхнього знайомства О. Маковей видає в “Буковині” повість “Царівна”. Вони часто зустрічалися, гуляючи вечорами в парку. Симпатія була взаємною: Ольгу заворожила його освіченість, Осипа — її талант. Але їй хотілося більшого, простого і великого людського: “Хотіла вийти заміж, щоб бути щасливою”. Ольга, яка була старшою на 3 роки, пристрасно покохала його. І коли він на пропозицію І. Франка очолив “Літературно-науковий вісник” і переїхав до Львова, смуток і меланхолія напали на обох. В одному з листів Ольга обіцяла взятися за новелу зі щасливим кінцем — “Вальс брильянт”, присвятивши йому…
Згодом О. Маковей повернеться в Чернівці. Але відповісти їй щирою взаємністю так і не зможе. О. Кобилянська, ця аристократичного виховання, високоосвічена, з європейськими поглядами, горда, але стомлена нерішучістю чоловіка жінка листовно звертається до нього: “Не знаю, як приймете мої слова, звичайно, дівчата самі їх не кажуть. Але я не йду звичайною дорогою дівчат… Я можу і “ждати”. Два, і три, і чотири роки. (Я взагалі лише для одної душі на світі, більше для нікого)… Чи маєте відвагу розпочати жити так, як я Вам пропоную? Я маю. Але Ви скажіть рішуче слово; я піду за Вами… Мені так дивно, що я се пишу… Майже сама себе не пізнаю. Ви не сподівалися сего по мені? Я сама не сподівалася сего по собі”. Щодо різниці в роках додає: “Я їх зітру, тії роки, і вони не стануть нам на заваді. А коли б стали — Боже мій? — то поступіть, як треба…”.
Пройшов не один місяць і рік, але відповіді від нього вона не отримала. Через три роки 38-річний Осип Маковей одружиться з 25-річною попівною. Одному Богу відомо,
чи був він щасливим. Помре він на 17 років раніше Кобилянської, яка безмежно його кохала і “…ніколи не була щасливою… Любила я свої мрії, гори, небо, засіяне зірками… Усіх тих небагатьох мужчин, котрих любила, я потім нехтувала…”.