Трагедія родини Косачів

   Не зважаючи на плин часу, творчість Лесі Українки – славної дочки українського народу, письменниці зі світовим ім’ ям – і сьогодні викликає великий інтерес у читачів та літературознавців нового покоління. На жаль, немало праць Лесі Українки загублено, деякі знаходяться в закордонних і приватних архівах, а ті, що друкувалися на Україні за радянських часів, піддавались відповідному “редагуванню” і достовірність їх текстів ще належить розпізнати. А тому кожне документальне джерело, яке надходить в Україну, кожне свідчення сучасників та дослідників творчості славної поетки розкривають все нові і нові сторінки її подвижницького життя та трагічної долі її родини.  Як відомо, могутня творча індивідуальність Лесі Українки сформувалась в родині високого інтелекту. В цій родині звучало рідне українське слово і задушевна пісня, панував дух прадавньої історії і глибока повага до свого національного кореня. Всі члени сім’ ї палко любили свою землю, народ, Україну. Це і принесло їм важкі випробування в післяжовтневий період, коли сталінська репресивна машина безкарно калічила людські долі, знищувала українську інтелігенцію фізично і духовно.
Звичайно, однією з перших до списку “неблагонадійних” та “попутників” потрапила мати Лесі Українки – відома на той час українська письменниця, академік Олена Пчілка. Ще до революції ця невтомна жінка втратила чоловіка, сина Михайла і дочку Ларису – Лесю Українку. Після смерті Лесі вона перебралась до Гадяча, маючи намір зайнятись виданням журналу “Рідний край”. Та влада не дозволила. Характеризуючи свій душевний стан, в листі до Ольги Кобилянської від 16 жовтня 1913 Ольга Петрівна писала: “Живу, не слабую. Ще давнішнє тяжке горе, смерть любого сина, так гірко загартувало моє серце, що вже розбити його не може ніщо. І так житиму, працюватиму, доки зможу, доки й мене подолає природна сила, від нас не залежна”[ 1 ]. Та на цьому випробування не завершились. Починалися нові. Протягом 1917-1919 р.р. О.Пчілка редагує в Гадячі “Газету Гадяцького земства”, пише ряд п’ єс для дітей, оперу “Дві чарівниці”, видає збірку оповідань та віршів “Книжка Різдвянка”. Особливу увагу у своїй культурологічній діяльності в роки національного і духовного відродження О.Пчілка приділяла вихованню молоді в українському національному дусі. З цією метою вона часто виступала в школах з розповідями про українських письменників, допомагала організовувати літературні вечори і свята. За часів Української Народної Республіки (1918 р.) сприяла перейменуванню “Гадячской мужской гимназии” на Гадяцьку чоловічу гімназію імені М.Драгоманова. За виступ на селянській конференції в 1920 році, в якому радянська влада запримітила крамолу, О.Пчілка була заарештована. А хіба багато треба було доказів, щоб звинуватити письменницю? Тоді кожне, навіть обережне слово українського інтелігента, який був причетний до національно-визвольного руху, вважалось “контрреволюційною пропагандою”. Однак, дякуючи долі, знайшлись захисники і допомогли звільнити О.Пчілку з-під арешту. Після короткого перебування в дочки Ізидори в Могилів-Подільську Олена Пчілка приїхала в Київ і до кінця життя працювала в ВУАН. Хвиля масових репресій кінця 20-30-х років сповна торкнулась сім’ ї Косачів. Причісуючи одним гребінцем всіх, кого можна було запідозрити в приналежності чи інкримінувати цю приналежність до якоїсь “шпигунсько-диверсійної” або “контрреволюційної” організації, сталінська репресивна машина активно вишукувала “ворогів народу”, “буржуазних націоналістів”, “націонал-ухильників”, “боротьбистів”, “петлюрівців” і т.д. В цьому плані Олена Пчілка, її дочки і зяті та інші родичі, які не були сторонніми глядачами того, що творилося в Україні “іменем революції і маузера”, якраз підходили на роль “контрреволюціонерів”.
Першим під “караючий меч революції” потрапив чоловік дочки Ольги – Михайло Кривинюк. Звинувачений у приналежності до Спілки визволення України (СВУ), він пройде Лук’ янівську і Харківську тюрми, показове судилище в Харківському оперному театрі. Його, як і інших в’ язнів, возитимуть на це судилище на відкритій машині через весь Харків… Із тюремних застінків він повернеться на волю зовсім немічною людиною.
В 1930 році до Вологодської Губернії буде вислано чоловіка Ізидори – Борисова Юрія Григоровича. Заарештований за доносом колег з Українського науково-дослідного інституту цукрової промисловості за “підривну діяльність”, Юрій Борисов буде вирощувати цукрові буряки на Вологодщині. Після повернення до Києва – знову арешт у 1938 році і відповідний вирок.
Недремне око каральних органів пильно стежило за кожним членом цієї родини і знаходило “компромат” для арештів. Так, на початку 1939 року органи ДПУ заарештували і чоловіка Лесі Українки – відомого юриста і фольклориста Климента Квітку. Його теж звинуватили в приналежності до СВУ та в інших “злочинах”.
Не залишала нова влада “без уваги” і Олену Пчілку. У 20-му році вся власність Косачів у Гадячі була націоналізована. Так стирали з лиця землі “дворянські гнізда”. Було забрано родинний альбом з фотознімками, портрет батька, портрет померлого сина Михайла, листи, гравюри, меблі тощо. Характеризуючи цей період життя своєї родини, О.Пчілка в листі до знайомого О.Іванова у Могилів-Подільський писала: “Дружина Ваша перекаже Вам, як живемо (тісненько, не дуже вигідно), а про життя духовне не розпишешся… Та й нащо маю розводити Вам, як тяжко, як бридко переживати всю ту бридоту, що переживаєш, бачиш тепер навкруги! Ви все це добре знаєте й перебуваєте самі. Може бути тільки те, що як тут більший “центр”, більше й всякого паскудства! Боже, скільки всякого хамства, “подхалімства”! Цур йому…”[ 1 ].
Восени 1929 року на квартиру до О.Пчілки прийшли агенти ДПУ з ордером на “право обшуку і арешту”. Немічна і паралізована вісімдесятилітня жінка виявилася “нетранспортабельною”, що і врятувало її від смерті на тюремних нарах. Але такої наруги берегиня великого роду пережити не змогла.
В жовтні 1930 року Олену Пчілку поховали на Байковому кладовищі поруч з Лесею та чоловіком. В глибокій скорботі стояли біля могили дочки Ольга та Ізидора, а зяті в цей час перебували в тюрмах. Не було промов. Присутні на похоронах прощались з покійницею, мовчки кидаючи грудочки землі в могилу. Лише Михайло Грушевський спромігся сказати: “Вічна пам’ ять Тобі на рідній землі!”
Незважаючи на терор, що охопив всю Україну, кращі науковці 20-х років продовжували досліджувати творчість Л.Українки та видавати її твори. Протягом 1923 -1925 р.р. вийшло семитомне, а в 1927-1930 роках – дванадцятитомне видання творів Л.Українки. До її спадщини зверталися і видали монографії М. Зеров, М.Драй-Хмара, А. Музичка, а також літературознавці О.Білецький, Ф. Якубовський, А. Шамрай, Б. Якубський та ін.
Не менші випробування довелось пройти й Ізидорі Косач-Борисовій. Звинувативши її у шпіонажі і розповсюдженні контрреволюційних чуток, тройка НКВД своєю постановою від 20.ХІ.1937 року вислала вже немолоду жінку на 8 років у так званий ОнегЛАГ. В листі до Н.Крупської від 6.ХІІ.1938 р. Ізидора просила допомоги в реабілітації та поверненні на волю і зробити це в “ім’ я радянського правосуддя”. Невідомо, чи дійшов цей лист до Н.Крупської. В лютому 1939 року вона померла. А радянське правосуддя мовчало. Визволення прийшло випадково. При врученні академічної пенсії наркомом освіти Ользі Кобилянській вона запитала його про долю родин Косачів та Старицьких. Нарком опинився в незручному становищі, а при поверненні в Київ зробив усе можливе для звільнення Ізидори з концтабору. З цього приводу в 1939 році сестру Ізидори Ольгу Косач-Кривинюк приймав М.Хрущов.
Друга світова війна принесе нові випробування цій багатостраждальній родині. За тиждень до її початку до сина Михайла у Свердловськ поїхав Михайло Кривинюк – чоловік Ольги і до Києва вже не повернувся. В 1944 році він загинув під колесами паровоза. При невідомих обставинах в 1941 році загинув в концтаборі і Юрій Борисов – чоловік Ізидори. Потрапить до німецького полону менший син Кривинюків Василь, який після фінської війни служив у Мозирі. Втікши з полону у жовтні 1941 року, він дістався до Києва. Яка доля чекала б його після визволення, вже тоді було відомо.
З наближенням Червоної Армії Ізидора, Ольга і її син вирішили виїхати до Львова. Взяли з собою лише домашній архів. Потім доля закине Ольгу з сином Василем до Праги, де вона зустрінеться з третьою сестрою Оксаною, а Ізидора з дочкою Олесею та внуками переберуться до Відня. Більше сестри не зустрінуться. В листопаді 1945 року Ольга помре від хвороби печінки в Аугсбурзі і навічно залишиться в чужій землі. В 1990 році дружина покійного Василя Кривинюка передала на Україну єдиний примірник рукопису праці Ольги Косач-Кривинюк “Леся Українка. Хронологія життя і творчості.”
З 1950 року і до кінця своїх днів у США жила Ізидора Косач-Борисова. Вона жила багатим духовним життям, листувалася з автором художньої біографії Л.Українки Анатолем Костенком, з яким познайомилася ще в концтаборах, друкувала спогади про Л.Українку та про свою родину. Померла Ізидора 12 квітня 1980 року у віці 92 роки. Частину архіву Ізидори до Інституту літератури ім.Т.Шевченка НАН передала в 1989 році її дочка Ольга Сергіїва. Як не дивно звучить, але потрапила під сталінські репресії і сама Л.Українка. За що? А, мабуть, за те, що в драмі “Бояриня” торкнулась теми російсько-українських відносин ще в ХУІІ столітті, розкрила їх складність, простежила різницю в самому способі життя двох народів, осмислила долі людей, що потрапили в лабети азіатського деспотизму… Із творчої спадщини Л.Українки було вилучено все, що збуджувало національну свідомість і приналежність до українського першородства. За твердженням тодішньої літературної критики, “Досвітні вогні” мало не провіщали жовтневу революцію 1917 року… А написано цей вірш Лесею Українкою зовсім з іншої причини…
Перед війною твори Л.Українки взагалі вилучили з шкільної програми і ввели уже під час війни як класика української літератури.
Які ж сліди залишились на Україні від цієї родини?
На жаль, садиба в Гадячі і дача Зелений Гай, побудована для Лесі Українки, знищені вщент. Про них нагадують у Київському музеї Л.Українки лише вікно і дверна ручка із Зеленого Гаю.
Дякуючи ентузіастам, і особливо директору музею Лесі Українки в м.Новоград-Волинському Вірі Омелянівні Римській, ця садиба збереглася найкраще. З усіх сил стараються зберегти свою святиню і працівники музею Л.Українки в Колодяжному, роками чекаючи ремонту обох будинків Косачів.
Роки і трагічна доля сім’ ї Косачів не применшили їх ролі у царині української духовності. Нащадки цього роду і сьогодні живуть у різних країнах, свято зберігаючи пам’ ять про свою берегиню Олену Пчілку і невмирущу у своїй творчій спадщині Лесю Українку. В Єкатеринбурзі нині живе сім‘я племінника Лесі Українки Михайла Кривинюка, в США – дочка Ізидори – Ольга Сергіїва і син Юрія Косача теж Юрій Косач з сім’ ями, в Будапешті – Наталка Драгоманова – Бартой, в Цюріху – внуки Оксани Косач – Шимановської, в Латинській Америці – Аріадна Драгоманова, в Канаді – сім’ я Василя Кривинюка. В серпні 2000 року померла в Києві остання із Косачів – відома перекладачка Валентина Болдирева. Залишились нащадки роду Косачів у Чернівцях. Лише в 1989 році були реабілітовані Ізидора і Юрій Борисови.
Трагедія родини Косачів – це безприкладний глум над українською духовністю в ХХ столітті. Хай буде він уроком для наступних поколінь, які не повинні допускати подібних трагедій.

Оставить комментарий