Світлиця

(за уривками з повісті Степана Васильченка «У бур’янах»)

Великі поети — вічні супутники свого народу і цілого людства. Таким вірним, благородним супутником на доро­гах століть став для українців Тарас Шевченко — гордість і слава України.

Знову йдеш по землі од високої сивої кручі, Тільки груди не палить ні гнів, ані сльози пекучі.

Описуючи дитинство Шевченка в повісті «У бур’янах», Степан Васильченко розповідає про родину, про вихован­ня та подальшу долю великого українського Кобзаря.

Змалечку доглядала Тарасика сестра Катерина, бо батьки відробляли на панщині і приходили додому виснаженими від тяжкої роботи. 

Дуже бідно жила родина Шевченка: «Невесела зимою та восени хата — стоїть край села, як примара, найгірша, мабуть, в усьому селі: кривобока, стара, дірки світять го­лими латами». Неслухняним ріс Тарас — то десь завіється в поле, а потім з чумаками повертається додому, то десь заграється, ,аж поки рідні не знайдуть його. Найбільше подобалось хлопчику пригорнутися до матері і слухати розповіді про панів і кріпаків: «…і як людей били, і як про­давали, на собак міняли, засилали в Сибір, в москалі го­лили». Слухав малий ці сумні оповіді, і в серці наче ка­міння тиснуло од жалю за знедолених.

Іноді до села приходив кобзар; то було справжнє свято! Його пісні про героїчне минуле рідного народу змушували хлопця вже тоді замислитися над складним дорослим жит­тям: «…в нього ворушилось в грудях… і завмирало чогось маленьке серце. А після виступу кобзаря чув він гомін дорослих: «Народ терпить, а як терпець увірветься — хай тоді не просять — і не помилують». На ранок після цих сходів грається Тарас у народного месника — за плечима з соняшничини рушниця, в руках з лозини шабля. Ходить у бур’яні, «рубає панам мечем голови з плеч».

Найбільшою радістю було для хлопчика навчання, але не те, що пропонував дяк, а інше, справжнє. Саме в дяковій хаті він відчує потяг, непереможний, жагучий, до малювання і до словесної творчості. «Хлопцеві мріялась позолочена книжка, в яку він по своїй вподобі уписував би вірші».

Як не намагався Тарас «втекти од злиднів, як не одмахувався од того суму», що лежав над людьми, одначе дедалі і йому часом тьмарився світ. Злидні та непосильна праця по­клали в домовину матір, а згодом помер і батько, залишив­ши діточок на мачуху. Тарас був страшенно «упертий, прав­дивий і гарячий», не схотів миритися з несправедливими наріканнями батькової дружини та й подався світ за очі. І почалося не життя хлопцеві, а мука. Завжди голодний, у ла­таній сорочці, босий і простоволосий зимою і літом, був він у дяка і за школяра, і за наймита. У вільні хвилини забирався хлопець у бур’яни і співав про тяжку сирітську долю, про лихе життя, і «линув той голос, все більше доймаючи, більше жалю надаючи, ніби намагаючись мури якісь розбити».

Ця повість глибоко хвилює нас драматизмом станови­ща не тільки малого Шевченка, а й усього українського народу, вона примушує задуматися над страшними карти­нами життя, яке навіть дітей змушує іти в найми, ставати робочою силою в маєтках жорстоких і свавільних панів. Саме проти такого життя на захист поневолених і пригноб­лених підніме свій голос Тарас Шевченко.